02 мая 2018

ДОСИТЬ... (Оповідання)

  • Артем Мамонов
  • Оцените материал
    (3 голосов)
179

Коли не знаєш, що робити із своїм життям – не важко вскочити у халепу. А якщо вже вскочив – вибратися із проблем просто так не вийде. Автор оповідання досліджує, які можливості є кожного з нас, щоб виправити свої помилки. Відповіді  на важки питання, що їх ставить життя, у нього теж є…

 

Досить

(Оповідання)

Вечір. На безлюдну холодну стоянку вийшла дівчина. Вона не була розчарованою чи зажуреною – лише одна сльоза вдало змазала туш під лівим оком. Ліля запалила цигарку і почала шукати номер таксі. З будівлі поруч вийшов хлопець та побачив її: карі очі, довге чорне волосся, вичурна червона помада. Антон впізнав однокласницю. Він був новеньким, але її неможливо не згадати.

  • – Привіт, не буде сигарети?
  • – Антон? – трохи здивувавшись, спитала Ліля, – Так, тримай, звісно, а що ти тут робиш?
  • – Та, тільки вийшов із відділення швидкої допомоги. Уявляєш, нашому Кирилові ногу пробило.
  • – Хах, добігався, навіжений, – посміхнулася Ліля, підпаливши вже другу.
  • – А ти тут що робиш? Щось сталось?

І це питання вибило дівчину із реалії.

«У вас викидень», –  в котре я це чую?  – питала себе вона. «Невже життя вчить усіх, окрім мене».

Не могла повірити, що все, що відбувається, це та дійсність, в якій вона опинилась. Опинилась не раптово, а усвідомлено. Прикусила губу. Смак крові розмалював настрій в потрібний колір. Тут розмову однокласників перервало таксі.

  • – Вибач, давай завтра в школі поговоримо, ок?
  • – Звісно, бувай, – Антон посміхнувся, і чомусь від цієї посмішки їй стало тепліше.

Наступного дня вона не прийшла, як не прийде через день та два. Антон міг би хвилюватись, але вже знав, що Ліля - дівчина специфічна. Красива та кумедна, зі схильністю до авантюризму. Любила прокинутись вранці, та замість першого уроку піти в сусідній під’їзд покурити травички. Потім погуляти з такими ж дівчатами по району. Драйв, наркотики, алкоголь, ризики. Вечорами Ліля знов давала тілу якусь підпитку та ловила кураж. Чутки навколо неї були такі, що кожна адекватна людина не хотіла б і поряд стояти. Антон був не таким: йому було все одно, бо він знав, що попри все, вона була розумною, цікавою та харизматичною дівчиною.

* * *

Але життя її дійсно виділялося усіма відтінками негативу.

Вже у 8 класі Ліля була дівчиною, так би мовити, по всім зовнішнім ознакам. У тому ж році почала пити, курити та жити ніби через калейдоскоп задоволення.

У 9 класі був перший викидень, потім другий і третій.

В 10 класі Ліля почала зустрічатися із Микитою. Вони познайомились на якийсь вечірці, де Ліля немов квітка вабила всіх джмелів району. І шанс на запилення отримав саме Микита. І ось вже другий рік вони вдвох сидять на «солях». Кожна ніч починається з дози, а кожен день починається її пошуком. Дивлячись на світлини Лілі два роки тому, можна не просто здивуватись, а увійти в шоковий стан. Бо зараз: це худе, маленьке тільце, зовсім не схоже на те квітуче і живе.

До одинадцятого що тільки Ліля не спробувала з наркотиків. Тепер її переслідували галюцинації, якісь навіжені стани та постійна тривога. 

Антон до всяких «підліткових» розваг ставився досить обережно. Але авантюризму йому теж не бракувало.

* * *

Так і почали вони спілкуватись – вийшли покурити біля школи, а опинились за містом без грошей та зв’язку.

  • – Ми хіба не збиралися проста пройтися пофоткатися? – питала Ліля у Антона, ледь пересуваючи  ноги по болоту.
  • – Так, але ти сама захотіла піти до весняного лісу, – саркастично відповів хлопець.
  • – Мати мене вб’є, – почала сміятися дівчина, побачивши свої вже зовсім не білі кросівки.
  • – Слава богу, я вдягнув зелені, не схоже, що ходив грязюці.

Тут в діалог вліз хтось третій. Це був дуже страшний та гучний рев.

  • – Що це за…? – Спинившись запитала Ліля.
  • – Тихо, подивись туди і не роби швидких рухів.

Ліля повернулася та побачила біля дерева великого та страшного кабана. Ще декілька секунд і він шугоне до них, а вони з усіх ніг побіжать з болотистих полів до першої ліпшої домівки.

* * *

…Все більше і більше часу Ліля віддавала Антону, аніж своїй тусовці. Часто тепер вони курили вдвох, любили ходити в ліс та пити десь каву, дивлячись на перехожих. «Веселого» життя у Лілі значно поменшало.  

Одного разу Лілі вдалося вмовити Антона сходити на одну вечірку. Була вже ніч: хтось танцював, хтось блював, а хтось опускав водник. Наші герої вийшли тим часом перекурити на балкон.

  • – Красива сьогодні ніч, – почав Антон.
  • – Так, нагадує мені ті часи, коли я була малою та ходила з Дашею на кришу, дивитись на зорі.
  • – А хто така Даша, подруга? – спитав Антон, бо досить мало знав про її минуле, ще незаплямоване минуле.
  • – Так, найкраща. Навіть більше ніж подруга, – сумно відповіла дівчина, зробивши ще тягу.
  • – А що сталося?
  • – Ну, ми кохали один одну, а потім наші шляхи розійшлися, і я зараз тут, а вона напевно вчиться на лікаря, як і мріяла.

Антон задумався, не знав що відповісти. Ліля мала дивну рису – відкрито і прямо про все говорила. Мабуть, життя навчило так. Він не розумів.

  • – Чому ти, обрала все це?

Ліля впала в ступор, мурахи бігли шкірою, а у голові була тільки одна відповідь «я не знаю».

  • – Вибач, я не мав права питати про таке
  • – Нічого, все нормально, – взяла дівчина себе в руки, – Знаєш, збирайся, поїхали.
  • – Куди? – стояв ошелешений Антон.
  • – Кудись подалі, можливо вип’ємо кави в центрі.

Пройшов десь тиждень після тієї вечірки, а Ліля не могла найти собі спокою. Все тепер вже точно стало огидливим та чорним. Ніби хтось старано наблював у її життя. Та вона розуміла, що блювала в своє життя сама. Тільки вона винна в цьому. Ліля майже перестала бачитися з усіма. Навіть з Микитою та Антоном. Тіло боліло, воно хотіло ще й ще наркотиків. Ліля знала, що довела себе до такої залежності, що шлях назад буде (або не буде) неймовірно болісним. Вона почала шукати щось в собі, що колись давно давало їй наснагу, задоволення, смак жити. Вона мала майстра спорту з дзюдо, закінчила художню школу, любила фотографуватися. «Невже це все марно» – думала дівчина. «Ні, я не буду себе вбивати. Все життя, кожна мить прагне стерти тебе, вбити. І я допомагаю? Ні, цього більше не буде!».

* * *

Йшов час. Закінчилася школа. Всі кудись поступили, розбіглися як мурахи. Антон влаштувався барменом в одне кльове місце. Йому дійсно подобалось там працювати. І ось зайшла вона: жива, весела та з посмішкою. Це вже не була та мумія, це була гарна дівчина з червоною помадою та вичурним макіяжем. Вони сіли та почали говорити за чашечкою кави, як колись. Антон побачив Лілю вперше за багато місяців. Виявилось, що та кинула наркоту, розійшлася з Микитою, зараз вчиться, щоб наступного року складати іспити у виш. Більш того, Ліля знайшла класного хлопця Діму, який вчився на лікаря. Одним словом почала нове життя.

  • – Я так радий за тебе, ми так давно не бачилися, але ти неймовірна, – щиро говорив Антон.
  • – Так, було складно, але я нібито починаю створювати своє майбутнє.
  • – Звичайно. Ти так змінилася, але, дивлюся, любов до червоної помади залишилася? – посміхнувся хлопець.
  • – От дурний. Є речі які залишаються назавжди, – відшуткувала Ліля.
  • – Знаю-знаю, то я так.
  • – Дякую тобі, Антон, – дівчина зробила серйозне обличчя.
  • – За що?
  • – За те, що через тебе я зрозуміла яким кольором треба справді малювати своє життя. Якби не ти, я б, напевно, й досі сиділа з Микитою в якомусь падосі та юзала. А тепер в мене є Діма, є ціль, є я, справжня я.
  • – Ох, я навіть і не уявляв, що…
  • – Не треба нічого говорити, – Ліля підійшла та обійняла свого друга.

Артем Мамонов, 18 років

 

 

 

 

Авторизуйтесь, чтобы получить возможность оставлять комментарии
Медіагрупа Скрепка

    Україна, м. Харків
    Этот адрес электронной почты защищён от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.
    +38 (050) 96-56-629 (9:30 - 18:30)

Ми в соц.мережах: