04 мая 2018

По світах – за розумінням

62
Коли кожного дня тебе оточує одна і та ж сама обстановка, здається, що «стіни тиснуть». Школа - будинок - школа - будинок. Цей режим знайомий багатьом, і їх же він пригнічує. Мені вдалося вирватися з рутини свого маленького містечка Люботина. Побачити манюсенькій шматочок неосяжного світу. Зрозуміти, скільки всього мене оточує і на скільки речей я неправильно дивилася багато років. А ще – зрозуміти, що люблю свою країну…
 
День перший. Львів - Краків.
День почався о 6.00. Мене розбудило бряжчання ложок і тупіт ніг моїх співмешканок. Наша хостельна кімната була схожа на бджолиний вулик. Будильник повинен був задзвонити через півгодини, але я усвідомила, що поспати мені не вдасться. Через пару хвилин, кульгаючи від раннього пробудження, дійшла до ванни. Там, в дзеркалі, мене зустріло страховисько зі скуйовдженим волоссям, перетягнутою набакир синьою футболкою, і пом'ятими помаранчевими шортами. Ніколи ще не думала, що ранковий душ може бути настільки приємним, особливо якщо ще й голову помити.  Я обмотала голову рушником, озброїлася термосом, чаєм, цукром, і відправилася на перший  поверх.
Кухня зустріла запахом чогось солодкого. Хтось розлив воду прямо на електронну частину чайника і развазюкав її залишки. Прибрала. Добре, що на столі була величезниа бобина з паперовими рушниками. Незабаром я вже була з чаєм і збирала валізу.
На вулиці прохолодно. Безлюдні львівські вулички танули в обіймах сну. Ніде не було видно туристів, а автомобілі тихо-тихо проповзали по узбіччях. Ми на тлі цієї гармонії виглядали чимось зайвим. Я усвідомила: щоб подивитися на справжнє життя, потрібно вставати рано.
Трамвайна зупинка. Чекаємо на рогатого. Крізь прозорий дах, місцями поплямований рекламою, підморгує квітневе сонце. Нашу юнність обдуває легкий вітерець. «Дев'ятка», - закричав Ілля. Я здригнулася. Потім усвідомила, що це він про трамвай.
Ми запхалися у вагон, сполохавши сонних псажирів. Ззаду почувся галас і ми миттево розвернулися на джерело звуку. Настя сварилася із контролером. Він вимагав сто гривень за несплату за проїзд. Десятикласниця давала моральну відсіч як могла, але марно. Контролер пригрозив, що здасть її в поліцію. Прийшлося втрутитися нашому керівнику. Юлія Валеріївна оцінила ситуацію і визнала провину своєї підопічної. Задоволений кондуктор виписав квитанцію, Ю.В. побажала йому "дуже приємного дня", і він благополучно пішов собі на наступній станції.
…Зелений автобус чекав на автовокзалі, розправивши сталеві крила, валізи. Ми познайомилися з дуже цікавою дівчиною - куратором Анастасією. Вона «шокала» на мові, а ми реготали, і було звесело.
…За вікном миготів Львів, а через хвилин десять багатоповерхівки змінили заміські будиночи та поля.
Під'їхали до кордону. Митниця нагадувала серце, від якого розбігалися аорти доріг, навантажені автівками та автобусами. Довгенько чекали, поки нас перевірять та пропустять. 
Польські «вартові» без будь-якого інтересу розглядали наші українські фізіономії.
Жінка у будці оглянула мене, гепнула печаткою по незайманому листку паспорту і показала на вихід.
Почали вибірково перевіряти багаж. Дістали невелику чорну сумку, маленький жовтий чемоданчик і ... ВЕЛИЧЕЗНУ з кодованним замком валізу Ю.В. Ото сміху було. Ще смішніше стало, коли він хвилин п'ять відкритися не міг.
…І ось ми у Польщі. У зелених полях росли овочі та вітряки. Білих крилатих велетнів обступали манюсінькі будиночки. Гарна дорога нас заколисала.
…Коли прибули до Кракова, з великим інтересом поприлипали до вікон. Сонце позолочувало дахи старовинних будинків і нові багатоповерхівок. Ми розгадували польську мову, читаючи тексти на бігбордах.
На огляд міста - дві години. Ми рушили спочатку до обмінника. А потім родивлялися Краків.
Розливалася синявою Вісла, подекуди плавали дрібні кораблики, а на березі загоряли містяни. Цвіла рожевим сакура і пахнув молодістю газон. Чистота і порядок. Трамваї деренчали між старовинними замками. У небі гули літаки. Життя вирувало серед краси і величі. Ми крокували між готичними храмими, дивуючись скульптурним витинанкам.  Встигли поласувати польською кухнею та купити смакоти у супермаркеті.
…Ще три години – і ми у Чехії. 
 
День другий
…Вже вночі заселилися в тризірковий готель "Воронеж". Сон підступив швидко. Та раптом у двері хтось пошкрябався. 
- Якщо це Ілля, можна його вбити? - простогнала я з-під ковдри.
- Так, - відповіла Ю.В…
Ранок був добрим. Вдало нанесений макіяж в сукупності зі шведським столом додав оптимізу. 
…Чехія значно відрізнялася від Польщі своїми пейзажами. Полів і будинків небагато. Їх місце займали вікові сосни на скелястих схили. Через пару годин ми під'їхали до Праги. Вона зустріла нас скляними хмарочосами. Якось не так я уявляла собі Прагу. Але раптово, за супермаркетом, бачимо червоні черепичні дахи звичайних будинків. Через мить - річка Влтава, верхівки соборів і храмів. У їх підніжжя - тисячі людей. На вулицях було людно. Від потоку туристів з різних країн голова йшла обертом. Дуже багато з Китаю та Японії.
У порівнянні з Краковом, Прага в сто разів крутіше. Фрески, мозаїки, вітражі, колони, вежі, куполи, ікони - все це виглядало надзвичайно на тлі блискучих бутиків.
Наша піша прогулянка закінчилася на Карловому мосту - неймовірно красивим місцем, де можна загадати бажання. Потрібно бажати щось нематеріальне, інакше нічого не збудеться…
Потім ми гуляли та знайомилися із чеською кухнею. Нам порекомендували взяти коліно (по-нашому це свина рулька) і спробувати пиво. Власне ми це і зробили. Коліно - дуже смачна штука з хріном і гірчицею, але я не любитель пива, тому навряд чи зможу його правильно оцінити.
Ми гуляли і раптом мій головний страх став реальністю – я загубилася на гіперлюдній площі. Спочатку просто чекала. Хвилин 15. Ходила навколо і шукала своїх, але нікого не було. Зв'язок не ловив. Відчула себе п'ятирічною дитиною. Мені стало так страшно, що я почала скиглити (ні, я не плакала). Якась англійська парп запитує, що у мене сталося і чи все зі мною нормально. Я їм англійською пояснила ситуацію, вони запропонували телефон для відправки смс, ит обговорювали, що можна зробити в цій ситуації, як раптом я побачила наших хлопчиків. Віддячивши добрих людей, побігла до своїх. Запам'ятаю це надовго...
…Вид із оглядового майданчика захоплював: океан зелені і черепиці. Але це було красиво. Ці будиночки, ніби не справжні, як ніби зі старої казки. Наче їх будували не з цегли, а з рум'яного тіста і цукрово-коричневого панірування, як трденікі (Пусті хлібо-булочні вироби, які іноді наповнюють морозивом, вершками, фруктами). На старовинних вуличках я збирала рекламу. За ці дні я зрозуміла, що одним з кращих способів ознайомитися з сучасним життям місця куди ти потрапив – почитати його рекламу. Зрозуміла мова була сумішшю російської та української, місцями зі зміненим змістом. Ось наприклад: свіжовичавлений сік - черствий вімачкане штяві; фрукти - овоці; продукти - потравіни.
Чекаючи на автобус ми спробувала два напою: лимонад з квітами, малинову і полуничну газовану воду. Останні два звучать звичайно, але на смак зовсім не схожі на наші. Вони дуже газовані, але смачні. Все підживлювала весела бесіда в тихому парку і змагання "хто довше простоїть на одній нозі?". Я перемогла у всіх раундах.
 
День третій. Відень і Будапешт
…Звичні збори валізи, чистка зубів, шведський стіл. Ось тільки сьогодні мені довелося прибирати за всіма нашими. Відносити тарілки і чашки було не по приколу. Ю.В. сказала, що це послужить плюсиком в мою карму.
Австрію було видно відразу. Стрункі будинки, підстрижені газони, пофарбовані огорожі, всюди порядок. І це лише краплина педантичності жителів країни. Австрійці дуже люблять читати. Газети висять прямо на стовпах в целофанових конвертах. Біля них - скарбничка, куди треба кидати певну суму за газету (~ 0.5 - 2.00 євро). Конверти не закриті і при бажанні можна не платити, але це не про австрійців.
Ми потрапили на марафон. Сотні людей, одягнених в різнокольорову спортивну форму, підтримувані сотнями уболівальників з плакатами і гремілками, бігли крізь всю стару частину міста. Ми ж милувалися містом. Екскурсію не взяли і заощадили 20 євро. Ми пішли по маршруту, який нам порекомендувала куратор. Іноді мені здавалося, що зараз не 21 століття, а часи, коли не було інтернету і все користуватися картами і питали дорогу у людей. Австрія строга і аристократична. У ній немає химерності, але є своя лаконічна краса. Навколо цвіли сніжним і рум'яним кольором каштани. Ми розглядали архитектурні шедеври: собори, фонтани, старовинні будинки. Підживлював інтерес переглянутий заздалегідь фільм про Сісі - мудру, красиву імператрицю і дружину Франца. Вдалося покуштувати народну кухню. Ну-с, як на мене, звичайна домашня їжа. Нічого особливо.
В автобусі ми затихли.
Коли говорить куратор - неможливо думати про вічне. По-перше, тому що цікаво. По-друге, вона говорить в мікрофон, так що нікуди від неї не дінешся.
Ми дивилися на мінливі картинки міста. Поверх акуратних стежин для пішоходів, лягали блідно-зелені для велосипедистів. Повільно запалювалися свічки в набережних кафешках. Люди, подібно морським котикам, валялися на шизлонгах біля узбережжя річки і ліниво почухували свої животики. Все рідше і рідше було видно старовинні будиночки і кришталеві багатоповерхівки. Ми їхали. Можливо - назавжди...
…Будапешт підкрався непомітно. Ніч приховала все. Лише жовте освітлення вулиць і головних пам’яток висвітлювали нам шлях. 
…Гігантський Будапешт був чимось надзвичайно красивим і привабливим. Золоте місто спокою віддавало чим-то рідним. За спинами асторичних пам'яток, ховалися звичайні пострадянські спальні райони міста...
Зраноку ми відправилися в купальні Мішкольц-Тапольце, у величезну печеру, крізь яку текли потоки цілющої води. Вікова печера гостинно впускає в свої кам'яні тунелі. Підсвічування надає чарівності. Ти лежиш в трохи масній воді, а тим часом очищається тіло і розум. Навколо - чудеса, створені природою. Справжне блаженство, яке може злякати тільки натовп дітей, що нагадує зграю птахів.
…Іочалася дорога додому. Їхали через Карпати, минали митниці, шкодували, що тиждень пройшов так швидко.
Разом із тим - я скучила за Україною. За сім'єю, за будинком, за друзями. 
Тепер бачу головну нашу відмінність від Європи. Виховання. Люди передають його своїм нащадкам крізь віки. Я не кажу, що українці не виховані. Ми інші. Менш стримані і більш вільні. Менш охайні, але більш уважні. Менш рішучі, але з великим потенціалом.
Коли віддаляєшся від чогось, до чого прив'язаний, усвідомлюєш всю його цінність. З'являється відчуття туги. Напевно, вперше в житті я відчула її по-справжньому. Усвідомлення, що ти знаходишся в іншій країні, часом наганяв скороминуще тремтіння по всьому тілу. Рідні десь там - за обрієм - дивляться на інші сторони зірок.
Народ повинен цінувати те, що має. Шукати щастя в гречаному супі, непрополеному городі, синьо-білій електричці. Це і формулює поняття «країна = сім'я». Рідного, звичного і такого теплого, що здається, якщо відпустити - замерзнеш назавжди. Україна - суцільна неймовірно величезна сім'я, не всі родичі якої знайомі один з одним, де кожен зі своїми моральними і матеріальними цінностями. Кордон – це прозорий, але товстий бар'єр між кожною країною. Він стирається не коли дають «безвіз», а коли люди занурюються в культуру і буденність своїх сусідів. Перетинаючи кордон України, возращаясь на рідну землю, з'являється ні з чим не порівнянне відчуття. Любов. Любов до країни, тому що ти вдома, а навколо тебе сім'я ...
 
Катерина  Дев'ятко, 15 лет
Люботинская Люботинська гімназія  №1,
ДГО «ЮнПресКлуб (Горлівка-Харків)»
 
Усі світлини від Катерини Дев'ятко 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Авторизуйтесь, чтобы получить возможность оставлять комментарии
Медіагрупа Скрепка

    Україна, м. Харків
    Этот адрес электронной почты защищён от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.
    +38 (050) 96-56-629 (9:30 - 18:30)

Ми в соц.мережах: