До Хмельницька ми з татом дібралися тільки о другій годині дня. Нас зустрів хмельницький вокзал – такий знайомий, та разом із тим такий новий. Вже п’ятнадцятий рік я приїжджаю сюди на літо, але цього року тільки на місяць, бо у місті на мене чекають великі справи. Від ранкової прохолоди не залишилося і сліду – вона зникла, поступившись місцем денній спекоті. На вокзалі на нас вже чекали бабуся із дідусем та моїм двоюрідним братом Дмитром. Протягом усієї дороги з вокзалу тривала бесіда – бабуся із дідусем із цікавістю слухали мої розповіді про школу та журналістику, батько розповідав про свої справи. Так ми і дібралися до Свіршковець, села, де я і маю провести цей місяць. Решту цього дня я провела граючи із моїм чотирирічним братом. Насамперед, як справжній господар, він повів мене подивитись на господарство бабусі із дідусем, розповів останні новини: виявилось, що зовсім недавно пройшла злива та занесла мулом городи, що знаходилися у низинці. Діма розповідав із таким інтересом та завзятістю, що я не втрималася від посмішки.
10 липня 2016 р.
Ось і минув ще один день у селі. Пекуче літнє сонце вже клониться до обрію, кидаючи останні промені на землю. Дехто ще порається на городі, хтось вже пішов давати худобі їсти. Пастухи гонять з пасовища додому корів. Втомлені денною спекою, вони неспішно йдуть сільською дорогою. Здається, що ця кам’яниста сільська дорога йде прямо до сонця. Пастухи та корови повільно зникають за схилом. Десь далеко чутні крики півнів, гавкіт собак. Тихо та спокійно. Ще тепле, але вже не гаряче вечірнє повітря наповнює легені. У ньому відчувається такий спокій та безтурботність. Село відпочиває від денної спеки. Сонце поважно та неспішно ховається за обрієм. Вечоріє. На село опускаються перші сутінки.
Починаємо вечірній обхід господарства. Кури вже давно зайшли до курятника, закриваємо дверцята, щоб ніякий тхір не проліз до курей, і йдемо далі. Відв’язуємо кіз та заганяємо до хліва, даємо поросяткам їсти. Останні на черзі залишаються пси – розносимо їм зібрану з кухні їжу. Ось і закінчився вечірній обхід. Йдемо до кухні та сідаємо пити чай. Великі зелені листки чаю плавають у чашці, а згодом, розгортаючись, осідають на дно. За вікном вже панує ніч, а в кухні світло. Навколо лампи кружляють комашки, опікаючи собі крильця. Тихо та спокійно. Завершивши таке вечірнє чаювання, закриваємо двері та переходимо до хати.
На вулиці охоплює тепла літня ніч. У високому ясному небі сяють зорі. Вони ніби дивляться згори мерехтливим оком. Їх так багато, але вони такі самотні. Між кожною з них відстань більш, ніж мільйон світових років. Їх вік вимірюється мільярдами років, і ти розумієш, яке коротке та непомітне життя людини…
13 липня 2016 р.
Ранок у селі… Чарівні співи пташок наповнюють усю кімнату, у якій ще стоять ранкові сутінки. Через відчинене вікно вривається свіжий ранковий вітерець та коливає листя квітів у хаті. Село просинається дуже рано і вже у такий, здавалось би, ранній час воно розпочинає своє повсякденне життя. Сьогодні, можна сказати, особливий день – з самого рання ми зібралися на «тихе полювання», тобто до лісу по гриби.
Ранковий ліс – це таке звичайне, а разом із тим, надзвичайно цікаве місце. Заходячи у сутінковий ліс, відразу відчуваєш свіжий та прохолодний його подих. Крізь крони високих дерев пробиваються перші промені сонця. Вони грають зі смарагдовими листками, кидаючи мерехтливі тіні на землю. Незважаючи на сильні дощі, що пройшли зовсім недавно, у лісі зовсім немає бруду. Товстий покрив з опалого листя та глиняні приміси не дають дощам розмочити землю. Тихо ступаючи, ніби крадькома, заходимо все далі в ліс. Чутно голосні співи птахів, легенький вітерець гуляє у кронах дерев. Зовсім не хочеться порушувати цю ідилію, тому йдемо тихо, мов привиди. Ось показується перший гриб – підберезовик, а як тут кажуть, козАр, а біля нього ще декілька. Вони майже зовсім зливаються із кольором листя, і знайти їх буває досить важко. До аромату тільки-но зрізаного гриба примішується запах землі та опалого листя, роблячи його несхожим ні на що.
Походивши лісом з добрих три години, доки нас не почали загризати комарі, ми потихеньку почали рухатися до дороги. «Тихе полювання» не пройшло дарма – було назбирано два великих 15-ти літрових відра грибів.
Збирання грибів дуже заспокоює. Погулявши лісом та відчувши його дихання, розумієш, який усе ж таки чудовий наш дім – Земля.
Катя Бортняк, 15 років