Так і жили. Спочатку ніби то на чужині, а потім звикли, пустили коріння, виростили дітей та діждалися онуків. І все ж таки – Чорнобиль не відпускав. Здоров’я у родини було слабке, чіплялася кожна болячка, грошей на ліки витрачали чималенько і їх хронічно не вистачало. А сім’я – росла. Спочатку оженився первісток та народив із дружиною двох діточок: старшенькій, Насті, вже десять, а малечі – два рочки. Оскільки він сам народився ще до аварії та має статус чорнобильця, його діти теж отримали посвідчення та підтримку від держави.
Донечка Ковальчуків, Альона, привела три дитинки. Батько дітлахів виявився занадто волелюбним: він покинув родину й подався блукати по світах. Альона залишилася сама із трьома малими. Статусу чорнобильців вони не отримали, бо народжені від матері, що сама вже народилася на «чистій» території. Отже й допомоги від держави їм не «світило». Отримує Альона свої чорнобильські та допомогу, як багатодітна мати-одиначка. А це зовсім невеликі гроші.
А ще виявилося, що старша донечка Альони – Вероніка, має вроджений порок серця.
Родина згуртувалася й допомагає один одному, чим може.
Старий Ковальчук – Микола Миколайович - все ще працює. Бабуся, Катерина Адамівна, ще не пенсіонерка, але її вже ніхто не бере на роботу, тому вона безробітна: займається громадськими справами, бо не може сидіти без діла. І онуків пестує, звісно, бо їх п’ятеро: то одне захворіє, то друге…
- Нема в них імунітету, - бідкається Катерина. – Хоч Альонини дітки й не мають посвідчень, але ж народилися від мами-чорнобильки, тому й слабенькі! А чим лікувати, якщо грошей вистачає лише на їжу та трохи на одежу? З усієї родини працюють тільки чоловіки: батько й син. Синок у нас агроном. Але ж їм треба годувати три жінки та п’ятеро дітлахів! Звісно, грошей не вистачає і ми перейшли на народні методи лікування! Бо до лікарів як підеш – стільки понавиписують, що нам й за рік не заробити!
Так вони й жили собі потихеньку, хоч бідно, але дружно, бо ж одна родина.
Жили, доки знову не прийшла біда. Війна почалася нібито зненацька.
Страшні бої точилися зовсім поряд: Дебальцево, Попасна, Горлівка… Найстрашніше обстрілювали у червні, на Трійцю: вся родина зібралася у батьковій хаті, де є більш-менш надійний підвал. Сиділи у темряві, здригалися від вибухів й міркували, що далі робити…
А як стало трішки тихіше – зібралися на велику родинну раду: залишатися – чи знову збирати речі та їхати ще кудись у невідомість? Сперечалися, плакали, голубили діточок…
І все ж вирішили – залишаємося! Бо ще раз пережити переїзд, ще раз покинути нажите, розірвати нове коріння – хто таке витримає?
І залишилися…
Живуть майже на кордоні війни та миру. Мріють про те, що біда закінчиться. І лікують своїх слабеньких діточок народними методами…
А здебільшого – любов’ю та надією!
Леся Діброва
