Психологи б’ють тривогу

Наша психологічна служба вже півроку кожного дня веде роботу на станції «Харьків». Ми маємо декілька напрямків діяльності. Найперше це кризова робота, тобто – надання першої психологічної допомоги людям, що прибувають із зони війни у стані гострого стресу та потребують негайної допомоги. Вже потім ми здійснюємо психологічний супровід цих людей, допомагаємо їм адаптуватися у нових умовах. Тобто: ми маємо унікальний досвід роботи у нових для нас умовах і вважаємо, що цей досвід треба поширювати. Є специфіка психології еміграції, що передбачає дуже довгий та важкий період адаптації. Для України це унікальна ситуація, ми з таким ще не зустрічалися у своїй практиці. І тому зараз ми узагальнюємо свій досвід та виробляємо методику роботи. Ми вважаємо, що повинна бути ще й інформаційно-просвітницька робота не тільки для переміщених осіб, але й для населення Харкова, бо наше місто та область знаходяться теж в унікальній позиції: тут знаходиться чи не найбільша частина переселенців. Необхідна координація зусиль, розуміння проблем, рекомендації для батьків, для психологів, для соціальних педагогів та для працівників соціальних служб. Важливо розуміти, що діти-переселенці на перший погляд майже не мають проблем, але насправді ці проблеми заховані глибоко у їх свідомості й дуже негативно впливають на стан дитини, а це призводить й до соматичних захворювань. Діагностувати такі проблеми важко. Одним із засобів тут є малюнок: діти зазвичай малюють те, що відчувають: теми, кольори, рівень абстрагування можуть дати розуміння того, що у дитини у підсвідомості. Ще одним із симптомів стресу є дитячий енурез. Одна мама трьох дітей, наприклад, жалілася, що вона втомилася прати їх білизну… Втома мами – це теж ознака її стресу. А від мами залежить здоров’я дитини: якщо мати вміє справлятися із своїми проблемами, то вона й дітям допоможе. А якщо важко мамі – діти теж страждають. Тому іноді важливіше надати допомогу спершу мамі, а потім вже разом допомагати дітям у цій сім’ї.

Шкільні психологи кажуть, що більш агресивними стали як раз діти-харків’яни, як не дивно. В них теж гострий стрес, бо є проблема замовчування реальної ситуації. Питаємо: з вами вчителі розмовляють про те, що коїться у країні? Відповідають: ні. А батьки? Ні. Дорослі – вчителі, батьки й навіть шкільні психологи – просто бояться дитячої реакції на реальну ситуацію, бояться розмовляти про те, чого й самі не дуже розуміють. Тому й мовчать та роблять вигляд, що нічого «такого» не відбувається. Діти знаходяться у нашому інформаційному полі, вони все бачать, чують і розуміють, але дорослі роблять вигляд, що йде нормальне життя й нічого катастрофічного не відбувається. Це для дитини великий дисонанс й вона не може з цим впоратися сама й тому стає більш агресивною та непередбачуваною. Якщо батьки адаптувалися – діти теж адаптуються! Але батьки не мають навичок турботи про себе. Батьки просто бояться обговорювати ситуації чи вважають, що із дитиною не треба про це розмовляти, краще зробити вигляд, що все гарно, що плакати при дітях не можна, краще посміхатися. Батьки самі не йдуть до психолога й дітей, у яких вже є соматична симптоматика (енурез, нічні жахи) ведуть до невропатолога, а не до психолога, чи взагалі просто дають дітям снодійне, тобто лікують самі вдома! Шкільні психологи теж не завжди готові до роботи не тільки із переселенцями, а й із нашими, міськими дітьми, вони й самі відчувають значне стресове навантаження від усвідомлення, що у країні війна, що ми не маємо стабільності та впевненості у майбутньому. Коли до психолога приходить дитина із зони війни, це дуже важке спілкування. Деякі психологи кажуть, що плачуть разом із дітьми, що розповідають про своє життя під обстрілами, плачуть, бо самі отримують стрес, самі не готові до спілкування із такими дітьми, не знають, чим зарадити, бо раніше не зустрічалися із такими проблемами. Тут важливо, щоб був зв’язок із тими колегами, що вже мають, так би мовити, польовий досвід та можуть порадити, як діяти.

Згодна з тим, що треба акцентуватися на батьках, бо вони є першими «лікарями» для дитини. Доводилося спілкуватися із підлітками різних категорій. По їх реакції на мої пояснення вже було видно, хто з них переселенці. Бо вони виглядають значно дорослішими від однолітків й вважають, що ті, хто не має їх досвіду – просто нічого не знають! Ці підлітки частіше мовчать, й не тільки тому, що не хочуть спілкуватися, а й тому, що не мають бажання розповідати про своє життя ТАМ, не хочуть згадувати, що їх батьки, наприклад, мають проросійські погляди, бо ж тут, у Харкові, більшість справжні громадяни України й можуть не зрозуміти інших поглядів. Ці діти – насторожені та обережні, бояться чи зробити, чи сказати щось «не те», щось таке, за що їх тут осудять, не будуть любити чи просто поважати. І ось тут поради батьків, які вже адаптувалися до нових умов за допомогою психологів, дуже важливі.

Вважаю, що нам необхідно акцентуватися не тільки на навчанні та адаптації батьків, а більше - на роботі із шкільними психологами, бо саме вони найбільш потребують нашої допомоги. Я зараз працюю у проекті, згідно з яким навчаються психологи та соціальні педагоги, що працюють із тими, хто отримав травми. Я є регіональним тренером цього проекту по Харківській області. Ми можемо звернутися по допомогу до керівника проекту пані Калініченко, щоб запросити до нас на наступний круглий стіл шкільних психологів. Бажаючих навчатися, спілкуватися та обмінюватися досвідом – дуже багато, бо люди розуміють, що потрібен професійний зріст, у нових умовах потрібен новий досвід та нові знання. Ми могли б запросити ще й соціальних працівників, бо це теж категорія людей, що дуже багато працює із переселенцями, їм дуже важко, вони потребують допомоги, рекомендацій та теж нового польового досвіду.

Отже, проблем чимало й ми маємо вирішувати їх послідовно та системно. Для того, щоб узагальнити досвід практичних психологів та запровадити його у роботі із підлітками-переселенцями, ми маємо обговорити проблеми із шкільними психологами, із соціальними педагогами, із співробітниками соціальних служб, із волонтерами різних благодійних організацій, роботу яких, до речі, хотілося б скоординувати, а також поспілкуватися із класними керівниками, що працюють із дітьми та батьками безпосередньо. Це ми й плануємо зробити впродовж січня та лютого наступного 2015 року за допомогою міських та обласних органів самоврядування.